Цитата з http://verstyuk-i.livejournal.com/

http://verstyuk-i.livejournal.com/

«ЖАРТИ» ТЕТЯНИ САДИЧЕНКО

Провокативна й далекоглядна київська письменниця Тетяна Садиченко (також відома як Винокурова-Садиченко) протягом двох років – 2006 та 2007 – тероризувала читаючу публіку своїми «Жартами» (Жарт. Із життя психів – Львів: Кальварія, 2006; Жарт другий. Квіт папороті – Львів: Кальварія, 2007), котрі з легкої подачі львівського видавництва «Кальварія» прямими біленькими рядками вишикувалися на полицях модних книжкових магазинів, куди сьогодні не заходять хіба що ліниві. Зазначу від самого початку – «Жарти» Садиченко відбулись: вони дотепні, вони доречні, з ними можна бавитись у філологічні рефлексії, через їх легкий та цікавий зміст проглядають досить таки актуальні теми, вочевидь визначальні для далекої від однодумності теперішності.

Черпаючи натхнення в локальній київській міфології, Тетяна Садиченко розкриває кожному уважному читачеві, які цікавинки можна розгледіти навколо себе, якщо бути уважним і не давати буттю так просто й легко минати повз власне життя. Відчувається, що письменниця виховувалася на кращих ідеях, народжених з концентрату духовної атмосфери напів-відьомських ігрищ на Лисій горі, що на столичному Подолі, безглуздо-безкінечних книжкових рядів базару «Петрівка», піратських музичних магазинів (не буду називати їхні назви, щоб не провокувати карну відповідальність їхніх власників і не робити зайвої реклами – дійсно зайвої в даному разі) з купами неоціненного аудіо-хламу та нічних балачок в колі подруг на тему «Всі хлопці однакові». І тому Садиченко цікаво читати, а ще цікавіше – переживати.

Авторці вдалося створити цілий набір повноцінних та багатогранних літературних образів, але крім того – вона змогла оволодіти власним голосом, голосом свого Я. Так-так, це не просто випадковий комплімент, а відзначення того факту, що письменниця зуміла написати дві однозначно позитивні речі, ведучи розповідь від власного Я, а тим самим – від власного досвіду та власної філософії життя. І тому можна тільки порадити їй не сходити з цього шляху, але й далі продовжувати (хоча б у деяких творах) використовувати даний художній метод. Врешті решт, це непогана можливість застрахуватись від безплідних блукань у сферах абсурду та невмотивованої гри із свідомістю читача. Використання в побудові архитектоніки твору свого Я завжди стимулює до більш логічних художніх ходів, до повнішої виразності у використанні емоційних засобів, а також вибудовує систему персональних відносин із читачем.

Дуже добре, що Тетяна Садиченко не боїться показувати людям свій внутрішній світ, не ховає його під штучною маскою, котру досить часто одягають на себе сучасні автори, намагаючись через це досягти вищих літературних вершин. Але ж ніщо не може замінити живий, неприхований, автентичний внутрішній світ уважної киянки, небайдужої до власного минулого, теперішнього та майбутнього. Обставивши своє літературне існування котами, гремлінами, ангелами, маніяками, забутими однокласниками та егоцентричними вітчимами, Садиченко вперто шукає серед їхніх інтриг свої власні інтриги, щоби таким шляхом знайти, відчути екзистенційний фундамент для подальших кроків. Інтриг у «Жартах» справді багато.

Але не інтриги визначають основний внутрішній настрій цих двох книжок. Його визначає протест авторки проти впевненості сучасного їй людського оточення в беззаперечній реальності буття, в реалістичній картині світу. Люди, на думку Тетяни Садиченко, наче забули, що містикою наповнене кожне сказане з відвертістю слово, кожна вчинена з рішучістю дія та кожне покликане з упевненістю ім’я, навіть якщо це ім’я балакучого кота з власними поглядами на своє вміння розмовляти.

Окрема тема – мова творів Садиченко. Це правильна, виважена, класична українська мова, без необережних експериментів з мелодикою чи ритмікою. Врешті, сьогоднішня проза цього справді вимагає. І хоча незадоволення українським правописом та мовознавством взагалі вже, здається, набирає революційних розмірів, авторка «Жартів» свідомо утримується від цього бунту, закликаючи, можливо, до аналогічної позиції своїх колег по перу.

На завершення пропоную кілька своїх улюблених цитат з «Жартів»:

«Хто такі друзі? Й чи варто засмучуватися з того приводу, що їх немає? Надто ж зважаючи на той факт, що сам їх не визнаєш?»

«Якщо ти плюєш на колектив, згадала Інка, колектив лише витреться, а якщо колектив плюне на тебе – втопишся. Ото була б геройська смерть! Загинув у боротьбі з сірим злим тупим колективним «я»».

««Мені дуже подобалося, коли він сміявся і коли сердився», написала я, «та ще й однаковою мірою. Бо і в тому, і в тому стані він був однаково гарний. Такі в нього були очі. Очі, які все розуміли. Очі, які з теплих сонечок могли вмить перетворитися на руді крижинки, очі, які дуже часто приходили уві сні, хотілося увесь час у них дивитися, проте не виходило, бо вони швидко втікали, танули й губилися у глибинах пейзажів». Цікаво, чому цей образ так запав мені в душу? Я ж і досі описую свого Дурня. Єгора, тобто. Хто він мені такий? І чого я так багато про нього думаю й пишу?».

«Я стояла й слухала, як сопуть вовкулаки. Що далі я слухала, то менше ненависті до них залишалося в мені. Вони зараз були геть беззахисні. Вони не були загрозою. Вони були просто живі істоти. Вони просто дихали. І вони були гарні. Я зловила себе на цій думці. А й справді. Вовкулаки – гарні. Великі небезпечні створіння, наділені неземною грацією. Порівняно з ними і люди, й собаки, і вовки – абсолютні незграби. Вони наділені дикою красою надприродного. Надприродною красою...».

«До речі. В тому барі я востаннє за період наших частих зустрічей бачила Смерть. Воно сиділо біля вікна й пускало крізь шибку (так, саме крізь шибку) цигарковий дим. Воно відчуло мій погляд, обернулося, посміхнулося й відсалютувало. А за кілька хвилин поглянуло на годинник і зникло. (Мабуть, згадало, що має термінові справи.)».